На фото - Симферополь, предвыборный митинг, январь 1998 года, мы стоим на скамейке в парке им. Тренёва...
Отрывок очерка «Про боль и через боль».
Очерк написан ночью, на 9 день после убивства
Вячеслава Максимовича Черновола -16 лет назад.
….. 7. Дорога в нікуди
«...Є багато людей, які ні разу нікого не
зрадили, і пішли на Голгофу, але не
зреклися своїх ідей. Але я не знаю
жодного, хто би зрадив тільки раз...
Це повинні пам’ятати ті, хто
зважився на розкол, по суті, на зраду...»
В.Чорновіл, 1999 р.
Частина партійної еліти прекрасно розуміла, що
будь-які революційні перетворення можуть привести до руйнування будованої
роками всеукраїнської структури НРУ і «исподволь»
почали атаку на дискредитацію її лідера. Саме він був головною перешкодою на їх
шляху до необмеженої влади (приватизації) в партії. Однак на першому етапі ІХ
з’їзду партії у грудні 1998 року «блискавичної перемоги» не сталося. Тоді низи
партії, дві третини делегатів з’їзду підтримали В.Чорновола, і можливим
претендентом на вибори-99 був названий не Ю.Костенко, а колишній міністр
закордонних справ України Геннадій Удовенко.
Схема повалення
В.Чорновола була гранично простою:
-
перший етап — майбутні
вибори можна виграти тільки з молодим енергійним кандидатом (Ю.Костенко);
-
другий етап — головою
партії може бути виключно кандидат у Президенти (Ю.Костенко).
Була й інша,
«легітимна схема повалення» лідера, але для її здійснення був необхідний час —
дочекатися грудня 1999 року чи якимсь чином наблизити звітно-виборний з’їзд (до
офіційного моменту висунення кандидатів на президентські вибори-99).
Однак на шляху
такого розвитку встали зовнішні сили, додаткові обставини і, можливо,
найголовніше, — шлях цей передбачав відстрочку в часі. Це явно не влаштовувало
тих, хто започатковував політичні заворушення в Русі. В.Чорновіл припускав
такий розвиток подій і провів випереджувальний удар, приймаючи, зрештою, його
особисто на себе. Він ще на початку літа 1998 року заявив про внесення таких
змін до Статуту партії, які би різко обмежили вагу партійної номенклатури,
жорстко регламентували діяльність партійної фракції, робили неможливим
становище фракції «над партією». А головне — лідер партії збирався апелювати до
низів партії з метою прийняття «виборчого кодексу НРУ на наступних виборах».
Це, на мій погляд, і стало фатальним для Чорновола — бунт «рухівської
номенклатури» став неминучим.
Розстановка сил
на політичному полі України така, що на правому фланзі зможуть розміститися не
більше двох претендентів на пост президента. Реальний третій стає смертельно
небезпечним для кожного з них.
Той з них, хто
потрапить у другий тур виборчих гонів, коли наляканий лівою загрозою правий
електорат дружно кинеться голосувати «за менше зло», найбільш імовірно, і стане
Президентом. Поява третього претендента робить передвиборні гони простою
лотереєю, але ні в якому разі не запланованою і керованою політичною виставою.
У цьому разі
важливо мати від Руху (з середини) такого кандидата, який спирався би не на
«некерованого В.М.Чорновола і думку партії», а такого, котрий зможе виторгувати
для себе і своїх найближчих соратників деякі блага. Причому в таємниці від
низів партії і при можливості торгу з обома претендентами.
Така постановка
питання була неприйнятна для керівника партії, але цілком влаштовувала «нових
рухівців».
Відступ сьомий. Женя Павлов
Женя був водієм суперкласу. Я багато разів
їздив з ним по Києву з його шаленим дорожнім рухом: і в години пік, і по
нічному місту, і в страшну ожеледицю, і під зливою... Він завжди був спокійним,
стриманим, з миттєвою реакцією. Йому не потрібні були похвали — це була його
робота, і він виконував її на «відмінно».
Колись він був
гонщиком, потім прибився до Руху, спочатку просто знайшов роботу — треба
годувати сім’ю, двох дітей, стареньких батьків. Пізніше він, який знав Київ, як
свої п’ять пальців, зі своєю червоною, бувалою в бувальцях «четвіркою», став у
Секретаріаті Руху просто незамінною людиною. Якщо і можна було почути від нього
якісь скарги, то вони стосувалися виключно машини.
Коли у Русі
почалися заворушення, люди з «костенківського» секретаріату відверто
запропонували йому перейти до них. Відмовився категорично. І тут же його
позбавили машини. Залишився «безкінним» і без зарплати на довгі місяці...
Його ховали за
добу до прощання з В.Чорноволом на Лісному кладовищі (разом поховати їх на
Байковому влада заборонила категорично) недалеко від його непримітного
будиночка, яких багато у передмістях великих міст.
Відспівував
його у цвинтарній церкві немолодий батюшка за повним обрядом, але без хору,
сам. Відспівував церковно-слов’янською, не українською, і розмовляв з нами,
Жениними соратниками, рідною для Жені російською мовою, шкодував, співчував...
а після панахиди раптом несподівано підійшов до Геннадія Удовенка і сказав:
«Тепер Вам нести цей хрест, який не доніс Вячеслав Максимович, — тепер ми
будемо голосувати за Вас».
Спи спокійно,
Женю, в біло-рожевому дніпровському піску Лісного кладовища, ми знаємо напевне,
що Твоєї вини у тій страшній аварії нема...
8. Чи рухнув РУХ?
«...В умовах прямої комуністичної
та імперської загрози вкрай шкідливими
треба визнати розмови про узаконення
опозиції в партії чи про партійні «крила».
Такі зміни необхідні не нам, а нашим
ідейним противникам. Нам потрібні
не стільки крила, скільки міцний дзьоб...»
В.Чорновіл. «Якщо не
я, то хто?»
Київ, 1998 рік.
Все, що відбувалося у Русі, не могло бути
несподіваним у розвитку і структуризації будь-якої нової партії. Це був пошук.
Пошук шляхів становлення демократичних партійних інститутів, місця партії в
політичному просторі країни, налагодження взаємних стосунків між партійною
елітою і низовими структурами.
Якщо б... якби не звичайне людське
марнославство, старе, як світ, випробування владою, невситима жадоба отримати в
руки гетьманську булаву будь-яким шляхом, будь-якою ціною, аж до зради. Вони
виявилися нездатними отримати її за правом і знайшли тільки один спосіб нею
заволодіти — вкрасти. Для них, костенківців, надзвичайно важливим було якщо не
назавжди, то надовго закріпитися на вершині партії, а для Нього, Вячеслава
Чорновола, — не допустити будівництва (перевлаштування) партії такого типу, при
якому зажиріла верхівка, малочисельна, але всемогутня і всесильна, може
нескінченно довго керувати партійними низами, партійними масами. Маси для
«еліти» раз за разом добувають перемогу, а така еліта за коефіцієнтом
відданості роздає подачки.
Не про таку партію мріяв у мордовських таборах
і в якутському засланні Вячеслав Максимович Чорновіл. Не про таку партію
говорив він під час передвиборної кампанії в 1998 році (пам’ятаєте: «Бандитам —
тюрми!»), не про таких соратників він говорив («У Русі немає корумпованих
чиновників»). Низові структури його підтримали. Його партія залишилася з ним —
«священні корови» пішли проти.
Епілог
Слухаючи сьогодні тих, хто до самої смерті
цькував Його, топтав ідеї Його, звинувачував у невчинених гріхах, хто без
закидів совісті викидав Його з кабінету, з Його Руху, з історії, хто кричав з
трибуни їх зборища: «Важко переступити через Чорновола, але необхідно...», а
тепер говорить про єдність партії, про об’єднання усіх демократичних сил, про
свою чисту совість і клянеться іменем Його і розповідає про роки спільної
боротьби..., думаєш: Юда Іскаріот і Понтій Пилат і всі ті, хто кричав: «Розіпни
його!», після страшної мученицької смерті Христа також взялися розповідати, як
любили вони Його, як поважали і шанували Його і тепер закликають до єднання в ім’я
його.
...останнє
Ми приїхали на місце загибелі В’ячеслава
Максимовича і Жені Павлова ближче до вечора. До дорожнього знаку «перехрестя»
був прив’язаний портрет і лежали квіти. Навколо від вітру колихалося море
озимої пшениці, що набирала зелені. Мовчазно похитувалися ще голі дерева
придорожніх посадок і тут же, на обочині, лежала перемішана з придорожньою
землею та сама пшениця... Пшениця, якою була навантажена та сама, Богом
проклята вантажівка. Сліди гальмівного шляху, осколки скла, маленькі дзеркальні
квадратики фар. Вони відбивали останнє світло, яке висвітило їх убивцю. Тут Він
пішов. Ми стояли і плакали. Уже немолоді мужики, які багато чого бачили і
багатьох втратили... Плакали і не встидалися — ми втрачали того, хто вів нас до
світла. Вів і майже вивів... Ми плакали і збирали ту пшеницю. Збирали руками,
збирали довго, вибираючи по зернятку з пересохлої придорожньої землі, і кожний
загортав у свою хустину, і всі разом збирали у великий селянський мішок — нехай
хтось засіє поле. Заколоситься хліб, і наллється колосся, і отяжіє, і принесе
нові зерна, і виросте новий урожай, і його знову вкинуть у землю, у чорну
родючу землю ЙОГО, моєї, нашої з вами України. І так буде завжди.
Леонід
Пилунський
На русским языке
Было напечатано в газете
«Республика Крым»
в мае 1999 года.
И это была единственная публикация –
другие легальне издания Украины
печатать отказались.
Полностью текс опубликован в 2002 году
в моей книге «Билет в Театр Грёз».
Симферополь:
«Доля», 2002. -448 с. илл. ISBN 966-7980-59-6
ББК 84 (Укр-Рос)
Комментариев нет:
Отправить комментарий