Туга малює землю 

Наше  судно  далеко  у  відкритому океані. Сьому добу ми рухаємося на захід від Гібралтарської протоки. Ми далеко від землі, від земної тверді. До рідного порту, єдиного на увесь білий світ Севастополя, три тисячі миль, більше п'яти тисяч кілометрів. Сьому добу гвинт нашого невеликого наукового суденця щосили молотить солону воду Атлантичного океану. Що там попереду? Під кілем майже шість кілометрів води. Це важко собі уявити, але це так – судновий ехолот "пише" гігантські каньйони і загострені підводні гори. 

Не спиться. На палубі пружний і прохолодний струмінь зустрічного повітря. Щось нескінченно мовить-бубонить у фальштрубі судновий двигун. Над головою гойдаються яскраві зірки. Ось-ось почнуться зоряниці. Скільки за кормою, скільки попереду, які випробування і відкриття нас чекають?

Непомітно блідне яскравість зоряної ночі, останні хвилини темряви. І все ще висить над океаном  боронитель моряків, Небесний мисливець – сузір'я  Оріона. Мерехтять, як згасаюче вогнище, Плеяди. Підморгують крихітними промінцями небесна красуня Кассіопея і жива, пульсуюча плоть Великого Океану. Оку просто нема за що зачепитися – вода, вода, вода і нескінченне божевілля нескінченної кількості зірок. І раптом ледве-ледве помітно, за першими відблисками зорі, на сході народжується світла смужка. І там, десь там, за ледве помітним промінцем, за першим сплеском світла – моя рідна земля. Але що, що ж я шукаю серед цієї нескінченної водної сльоти?

А схід все яскравіше і яскравіше -  смужка підпалених ще невидимим сонцем, майже прозорих повітряних мазків-хмар. Он ті чорнильно-сині вибухи над блідо-рожевим  горизонтом такі схожі на земну твердь, на ланцюжок гір. А може, це дійсно гори?

Блідне схід. Він задуває яскравість зірок і все виразніше примарні, вигадані уявою гори. Зупинити політ фантазії вже неможливо. Я бачу Чатир-Даг, символ і серце рідного Криму, а поруч – красуня Демерджи, а трошки далі – Гора-ведмідь, що усю історію Всесвіту п'є воду з Чорного моря – Аю-Даг.

І малює неприборкана фантазія контури рідної Землі. І стає сумно. Сумно, що ти не вдома, що усе це вигадане тобою, що навіть з космосу тут над нашим суденцем вже не побачити рідної землі. Вона там, десь там… Дуже далеко. Але знову і знову відносять марення додому. До болю в очах вдивляєшся у спотворені хмарами гори, підпалені світанком, і бачиш-вгадуєш: Чатал-кая – зубці Ай-Петри, десь там трохи лівіше, за потужним масивом величезної вежі, я колись мало не розбився, підкорюючи одну з найбільш захоплюючих і романтичних вершин Криму. А далі страшна й неймовірна своєю ледь не скляною вертикаллю скеля-красуня  Шаан-Кая… А цей розрив хмар, немов Су-Ат, перевал, осідлавши який, минувши село Генеральське, так легко відкрити для себе, майже, місячний пейзаж суворої, прекрасної і незбагненної  яйли Карабі. 

Все яскравіше і яскравіше світанок. І згасають зірки. І навіть хвилину тому Венера, що яскраво полохала, ледве помітна. Невже це хмари?  Але я виразно бачу Дніпровські плавні, могутні гігантські верби, приземкуваті  неповторні силуети українських хатинок-мазанок, і трохи віддалік, перевалюючись з боку на бік, тягнуться на водопій вічні годувальники і рятівники України, самовіддані, та до болю в очах дорогі й улюблені корови. Все більше і більше, все вище і вище громадяться хмари  вже на півнеба,  на півобрію.

До рідної оселі тисячі миль, а уява малює милу серцю землю. Розум твердить, що це не так, що це усього лише хмари на заході від Азорських островів, що це Атлантичний океан, і сонце Атлантики зараз бризне на наше крихітне, під цим величезним і нескінченним небом, суденце і змусить примружитися.  Там, на моїй кримській землі, скоро південь, опалений літньою дзвінкою спекою. Але серце все шукає і шукає, і відшукує профіль землі моєї.

Часто найважчим випробуванням для моряка стає не важка до сьомого поту робота, іноді й по 12 годин на добу, і навіть не виснажлива спека тропіків. Це коли в машинному відділенні до металевого поручня неможливо доторкнутися, так гаряче. Та й не лютий, такий, що леденить не тільки тіло, але й душу, холод полярних морів. І навіть не страшні, жорстокі океанські шторми, а саме розлука з рідною землею, рідними. Особливо важко даються перші дні, перші тижні мандрів.

Швидше б дістатися до мети нашої подорожі, коли почнуться справжні роботи. Щодня, якщо дозволить погода і Бог моря-океану, ми будемо занурюватися під воду: досліджувати, шукати, відкривати. І за метушнею, за втомою забудеш хоча б на день, на вахту, на аврал, що там, десь там залишилися близькі, залишилися друзі, і де чекають тебе земні турботи.

Л.Пилунський