Січневі   вікна

Якщо  ви  не  жили  у  Севастополі, не шліфували багато років чоботями, черевиками, сандалями, постолами чи босими ногами його вулиці, пагорби та майдани й у літню спеку, й у люту зиму, й навесні, й восени, але вважаєте це дивовижне місто вам рідне, тому що ви буваєте тут наїздами, наскоками, то, мабуть, вам і невідомо, що це таке - “січневі вікна”.

Для мене, парубка, який потрапив у цей привабливий від безладдя бастіонів, бульварів, тупиків, які заплутані бухтами та бухточками, крутими боками горбів та кривими вулицями, як потім з’ясувалося, ледь не на все життя, з сусіднього через дві гори – три долини, але абсолютно іншого міста Сімферополя, де пройшло все моє дитинство, це було надзвичайне відкриття.    

Мене привезли ввечері з морозної столиці Криму, де зима - це не кляті морози, а гарний, добрий сніг із заметами, в які можна кинутися, не ризикуючи загинути, зламавши голову через зіткнення зі студеною землею, велика рідкість, і залишили у приятелів мого старшого брата.

Це була гарна, добротна квартира на проспекті Нахімова у самому центрі міста з височенною стелею, як на мене, то рівно на два поверхи, і тому нуднувата та незатишна. До ліпнини у два кола біля люстри далеко, як до неба, а його немає. Господарі вже збиралися лягати, хоча навіть і для мене, молоденького, ще була  несусвітна рань, але я покірно ліг на білосніжну білизну у величезне і тепле ліжко. У мене в ногах одразу влаштувався пухнастий чорний кіт та заспівав свою монотонну, стародавню пісню. Я і заснув.     

Крізь сон я бачив замети та лють морозів  південноросійського містечка  Старий Оскол, де мені не судилося вивчитись на геолога. Страшенно не пощастило, як здавалося тоді, бо мій брат приїхав подивитись, як я там живу та навчаюсь. На жаль, він потрапив на велике свято студентів-геологів, які повернулися з практики із Сибіру, зі славнозвісної річки Бірюса. Він відкрив для себе подію, гідну присутності й самого Бахуса: стіл ломився від кільки у томатному соусі, шматків сала,  цибулі, роздертих  буханок хліба та пляшок нестерпно смердючого бурякового самогону. Я, юний, ледь не безвусий хлопчик, стояв біля цього стола, який важко було побачити через сизий дим махорки та грав на скрипці щасливим і гордим першовідкривачам Сибірських руд полонез Агінського.    

Так раптово померла моя парубкова мрія стати геологом, але прокинулось дитяче страшне бажання  побачити далекі держави та моря. Я погодився повернутися, щоб бути ближче до своєї домівки, у рідний Крим, та тільки в Севастополь, і продовжити навчання. За однієї умови - я таки стану моряком.

Рано-вранці я прокинувся від незбагненного відчуття, що негайно опинюсь у цьому приморському легендарному місті. Тихесенько піднявся, щоб нікого не будити, швиденько одягнувся, замотав шалик навколо комірця свого сірого пальта, натягнув по самі очі кролячу шапку - бо січень, і вислизнув на вулицю.        

Я збирався блукати надзвичайними, ледь знайомими з дитячих спогадів, вулицями, мріяв посидіти біля темної студеної води Артилерійської бухти, присісти на сходинки Графської пристані біля ніг грецьких чи то богинь, чи то богів, і на справжньому катері вирушити у неблизький Інкерман... Мені треба було обов’язково побачити морські причали, від яких я коли-небудь піду в дальнії далі. Мені безмежно, до нестями, до відчуття відсутності ніг хотілося ходити неповторними бульварами та вулицями, і тому я одягнувся так, щоб жодний холод не зміг завадити цьому першому побаченню.           

Але, як тільки я дістався виходу на широкий і ясний простір проспекту, то зрозумів: щось незвичайне сталося на небесах. Над містом, над неправдоподібно синім небом висіло не те, щоб весняне сонце, а скоріше за все, палаюче вогнище початку літа, яке з бешкетуванням зганяло з вулиць не тільки залишки зими, але й весни. Я відчув, як на мене війнуло не теплом випадкового сонячного січневого ранку, а скоріше за все, жаром південної ледь не літньої спеки й задухи. Це було неймовірно! Ще вчора був мороз, хай невеличкий, а у Сімферополі припорошена снігом земля. Та й тут, у Севастополі, ввечері більмами виблискували, дивлячись у небо, але не віддзеркалюючи зірок, вкриті льодком калюжі.  Та й на календарі, це я точно знаю, було 21 січня.

Як це так? – запитувало мене єство, - Цього ж не може бути?

Але це було. Я відчував, як зрадницька крапля поту бігла по моїй спині. Переляканий, я притулився до стінки і зрозумів, що це не сон – вона була льодяною, вона зберегла холод минулої ночі.

Навколо хиталися голі дерева, на газонах Приморського бульвару чорніли квадрати клумб без жодної квіточки. Проспектом Нахімова йшли, цокотіли підборами радісні та щасливі люди.

Лише один я в цілому світі був нещасним. Я ж насунув на себе все, що було теплого у моїй валізі, і тому вимушений був повернутися в чужий дім і розповісти, де був. А потім мене посадять за стіл і будуть про  щось розпитувати, і треба буде щось говорити... І обов’язково зірветься моє романтичне побачення з цим дивовижним містом. 

З того самого ранку, кожного року у січні, якщо тільки не заносила мене нелегка в дальні краї, за моря й океани, якщо тільки мій корабель не борознив далеку від дома воду, в ті самі теплі січневі вікна я згадую ту першу зустріч із Севастополем. 

Л.Пилунський