Уривки з очерка: «Про біль та через біль»

          Сьогодні  В’ячеслав   Черновіл

        святкував би 76 день народження...

                          та не сталося  

«...номенклатура,   її   продажна   преса,

намагається відшукати найменшу

щербинку у нашій єдності, щоби

запустити туди свої кігті... Заклинаю

вас: не продавайтеся, не потрапляйте

у залежність від «хазяїв» — безплатний

сир буває тільки у мишоловці...»

(В.Чорновіл. Із виступу на VIII з’їзді НРУ

30.05.98 р.)

7. Кашовари заворушень

         Сьогодні важко зрозуміти, як у партії, яка вийшла з глибин народу, з тієї першої романтичної хвилі національного визволення, із Народного Руху України, могла так швидко вирости своя власна номенклатура?

         Однак нічого дивного у цьому немає. Минулої осені у Франції на фестивалі «Схід-Захід» я зустрівся з одним із тих, ще комуністичних часів, лідерів і творців польської «Солідарності» Адамом Міхніком.

У розмові про ситуацію в Польщі виникло дуже болюче питання для пана Адама. Як же так трапилося, що у незалежній, вільній Польщі до влади прийшли комуністи (з нашої точки зору все ж не зовсім комуністи, які байдужі до власного народу і його страждань, а націонал-комуністи, бо будують польську Польщу). І Міхнік з гіркотою сказав, «ніж у спину» «Солідарності» встромила власна номенклатура, яка так швидко виросла з надр незалежного антикомуністичного профспілкового руху. Новим лідерам виявилося простіше і легше зростися з учорашніми комуністичними управлінцями і функціонерами, ніж бути на сторожі інтересів простого народу. Надто велика спокуса, надто слабі демократичні інститути і не усталені традиції. Молода демократія не має стійкого імунітету проти «хватального» рефлексу.

Внутріпартійна опозиція на чолі з Ю.Костенком досить давно мріяла отримати у свої руки виконавчу владу. Увійти у владу будь-якою ціною... Особливо це стало очевидним після провалу спроб Ю.Костенка потрапити до вищого керівництва парламенту. Особисті амбіції та розпалене марнославство відомих рухівців, які «засиділися на других ролях», — І.Зайця, Б.Бойка, В.Черняка, провокаторів із крайньо-правого крила партії В.Червонія і В.Цимбалюка чи фінансових неовисуванців О.Іщенка, Я.Федорина і О.Гудими... і тих «грошових мішків», що стояли за ними, уже з весни 1998 року підштовхнули їх на процес «розгойдування партійного корабля».

Відступ шостий. Серце

         У нього було хворе серце, це знали всі, і друзі, і вороги. Дуже важкий інфаркт, який звалив його декілька років тому, неперервно давав про себе знати. Неможливо було скрити від власного серця і тюремні голодівки (особливо ту, найстрашнішу стодвадцятиденну в Якутії), і 15 років таборів і сибірського заслання.

         Вороги цькували його на сторінках газет, екранах телевізорів, розпускали жахливі плітки, а «соратники» і «сподвижники» найбільш «изуверским» способом знущалися з нього у його кабінеті, у залах засідань його партії, вистражданої ним у тих же тюрмах і таборах. Вони не давали йому говорити, кричали і свистіли на останніх двох з’їздах. Вони намагалися збити його з дистанції, загнати в сердечний штопор, позбутися фізично... черговим інфарктом. Одного разу на одному з божевільних Центральних Проводів, коли один із головних змовників Василь Червоній перейшов на особисті образи, Чорновіл у розпачі крикнув нам: «Господи, та заступіться ж за мене!» Це був крик відчаю.

         Та вже наступного дня, коли журналісти з ворожого до НРУ табору, які «дивним» чином знали все про ситуації на найбільш закритих засіданнях вищого керівництва партії, взялися терзати його питаннями про черговий скандал, Чорновіл цілком спокійно парирував: «Розколу в Русі немає — іде гаряча дискусія!»

         За останні місяці він зовні сильно подався. Схуд. Загострився ніс. Часто хапався за серце, пив ліки. Багато. Однак це, до жаху його ворогів, ніяк не впливало на його працездатність. Він був таким же рухливим та енер?ійним, він метався (так, тепер вже доречне саме це слово) по всій країні — від Закарпаття і Галичини до Луганська і Донецька, від Харкова і Житомира до Криму і Херсонщини. Він встигав усюди, спираючись не на державні структури з їх службами, а на свої, рухівські, непрофесійні, і на величезну кількість добровільних помічників. Пам’ятаю січневу поїздку до Севастополя — чотири зустрічі за три години, імпровізована вечеря у кабінеті «Морської ліги». У нас ні секунди вільного часу — попереду ще кілька зустрічей, потім розмова «віч-на-віч» із М.Джемільовим. І ми вже мчимося у Бахчисарай. Вячеслав Максимович спить у кріслі поруч зі мною. Зменшую швидкість, він тут же осмикує: «Запізнимося, нас чекають».

         Нічого не поробиш, натискаю на газ, він продовжує спати — у напівсвідомості, у напівсні. В Бахчисараї він уже бадьорий, веселий, балакучий, дотепний... От тільки в домі Мустафи від традиційної філіжанки кави відмовляється. «Що, серце?» — обережно питає господар дому. «Ні!» — цілком щиро говорить неправду гість, — «Надто пізно, в готелі не засну, а вранці ще виступ підготувати потрібно.» Розмовляємо ще години дві. Далеко за північ повертаємося в Сімферополь. О 8.40 літак. Вранці о 6.30 я у нього, ледве не падаю з ніг, зовсім не виспався. А він виглядає чудово — бадьорий і, як завжди, з усмішкою: «Ось уже підготував виступ у парламенті. Гарячим буде засідання. Ткаченко напевне підготував таке...»

  Боже, дай йому сили.

  Вони, змовники, його вбивали, а він стояв, він тримав їхній підлий удар.

         Незадовго до загибелі, після відвідання лікарів тішився, як дитина: «Серце б’ється, як у молодого бичка!»

         Він зміг підняти в атаку навіть своє власне серце. Можливо, тоді вони і вирішили...

         Старий доктор, (як страшно вимовляти це слово) патологоанатом, сказав сумно: «Ні, не один, не два і навіть не п’ять — численні інфаркти, і кожен з них він переніс на ногах!»

         Як же сильно боліло це серце? Скільки незгод, страждань і тортур перенесло воно, головна з яких  — зрада учнів і вчорашніх соратників....