ТРИ  ДОБИ  ЩАСТЯ  НА  ВІЙНІ

Так сталося, що саме Михайло Корнійович Гордієнко змусив мене по іншому подивитись на війну. Він був капітаном судна «Гідронавт» на якому я теж був капітаном. Але не всього судна, а тільки маленького наукового підводного човника і моє життя багато в чому заложило від Діда Корнєя, саме так, ми поза очі,  називали нашого капітана. І він свій обов’язок виконував бездоганно – скільки б годин ми не були під водою, Михайло Корнійович ніколи не покидав ходової рубки і кожних тридцять хвили йому треба було обов’язково доповідати про події під водою – про те, що бачимо, що робимо, що відчуваємо…

Але в часи спокою, у якихось дальніх переходів, чи коли океан не дозволяв нам проводити підводні роботи ми проводили довгі часи за доброю філіжанкою  кави чи  чаю, а деколи і чогось біль міцного. І час від часу у тих довгих морських розмовах, які наш капітан називав «доброю морською травлею», він розповідав про своє  непросте життя-буття. Серед тих розмов були і надзвичайні фронтові спогади. Де що мені вдалося запам’ятати, записати і згодом ці оповідання стали для мене величезним відкриттям іншої війни, іншого людського розуміння того страхіття де здавалося панує лише смерть, але несподівано є і життя та маленькі радощі.   

Нажаль нема у мене іншою, гарнішої  світлина, де він  при "іконостасі" звичайного рядового морського піхотинця, окопника. Ну, нема, але ще й тому, що не любив він фотографуватися.

А от оповідання, майже,  один в один, як розповідав.

Після коротенького відпочинку в тилу наш полк перекинули на нову ділянку фронту. Роті дісталося пологе передгір'я, де за кілька днів до нашого повернення на передову було жарко: все побито, поламано, підірвано і між нами та фріцами якийсь розвал: білий камінь-бут упереміш з цеглиною. Ми замінили страшенно побитий полк, який вже ледь утримував позиції: у наспіх виритих окопчиках лазити було можливо ледь не рачки. Отже, нам треба було і німців стерегти, і окопи із землянками рити. Ех-ма, життя-ганчірка «цариці війни» - піхоти. Хоча ми - не просто піхота, а морська, та ще й - із самого Севастополя, але що зробиш – війна.

Потім стали ми прислухатися до дивних звуків, що доносилися з боку «нічиєї землі». Спочатку вирішили, що німці витягують з розвалин на нейтральній смузі цеглу, щоб  побудувати бліндаж. Ще через ніч з'ясували, що вони зариваються в землю трохи не на середині «нейтральної смуги». Непорядок. Вночі комвзвода послав розвідку, але за умови у бій не вплутуватися, просто з'ясувати, що риє ворог.        

Уранці розвідники доповіли, що фріци риють якусь печеру-підкоп. Комвзвода вирішив начальству не доповідати, а за «археологами», як він сказав, постежити.

А ще через ніч ми дізналися, що ворожі солдати проникли всередину розкопки, і коли вилізли, щось потягнули в свої окопи.   

Нічого дізнатися не вдалося, але після цього фріци якось дивно поводилися у своїх окопах: не стріляли в наш бік і ракети освітлювальні не шпурляли у небо. Та й якось дуже весело в окопах було: ледь не до ранку на губній гармошці утинали і навіть тихенько пісні співали. У-у-у, морди ворожі!

А ще через ніч наш головний розвідник Ваня Петренко приповз і, захлинаючись, доповів – так, мовляв, і так – фріци п'яні!

У взводного трохи щелепа не випала: «Не може бути?»

І тоді розвідник простягнув йому фляжку. Той відкрив, понюхав і запитує: «Вино?»

«Так точно!» - відповів Іван. - «Німці п'яні уповзали і ось, загубили!»

Взводний ще раз понюхав, потім пригубив, крякнув і глибокодумно вимовив: «Вино! Та й яке смачне!»      

Після чого закинув фляжку, як піонерську сурму, і жадібно почав пити, і ми із заздрістю дивилися, як ходить туди-сюди його гострий кадик і як хмільна, божественна рідина вливається в його тіло, втомлене від війни.

Потім лейтенант підняв палець вгору, вказуючи кудись в небо, і тихим, але твердим
голосом вимовив:

«Ми, перш ніж доповісти начальству, повинні все ще раз перевірити. Зрозуміло?»

«Зрозуміло!» - прошепотіли ми хором, усвідомлюючи, що наступної ночі ми, можливо,
покуштуємо божественного напою.      

День минув спокійно. Ніхто не стріляв - німці, мабуть, відсипалися після пиятики, а
ми з нетерпінням чекали, коли прийде ніч. Проте в сірих сутінках на сусідній ділянці несподівано заговорив ворожий кулемет.

Йому відповів наш старенький «максим». І пішла писати свинцем піхота. Але, що дивно: ні ми, ні німці навпроти не стріляли одне в одного, кулі летіли кудись убік або вгору. Ми навіть не чули смертельного виску-посвисту. Вони, а потім і ми стріляли, скоріш, для бойового напруження, для загальної фронтової канонади, ніж для втрати живої ворожої сили. Та все ж до ранку ні наша розвідка, ні їхні виночерпії з окопів не висовувалися.

А вранці вартовий вбігає у командирську землянку, очі витрішкуваті і пошепки кричить:

«Мужики, кличте комвзвода, німці збожеволіли, вдень у підвал полізли!»

Ми, зрозуміло, хто в чому повибігали із землянок і до бруствера. Точно, три ворожих бійці з величезною флягою-термосом лізуть до розвалу. Біс його знає, що робити: стріляти - не стріляти?

Прибіг комвзвода, схопив бінокль і дивиться, але команду «стріляти» не віддає. Тим часом солдати супротивника, промайнувши на  вранішньому сонці своїми поганими, мишачого кольору, шинельками, проникли в підземний хід. А комвзвода раптом голосно, так що і ми злякалися, як закричить:

«Взвод, до бою!»

А ми, хто в спідньому, хто в бушлаті, оторопіли і дивимося на свого командира.

А він продовжує: «Перше відділення, заряджай кулемет. Приціл, ліво 45 градусів..!»

І раптом над німецьким окопом піднялася саперна лопатка з прив'язаною білою ганчіркою і якийсь фріцьонок в окулярах переляканим писклявим голоском як закричить: «Найн, найн, Іван, не стріляй! Ми - зараз, ти - потім!»

Лейтенант, трохи зачекавши, неголосно, але так, щоб німці почули, гукнув: «Відставити!»

От так ми і домовилися.        

І увечері, коли ледве стемніло, притягнула наша розвідка два десятки солдатських фляжок, наповнених відмінним білим, ароматним, кріпленим вином, і ми дізналися, що там, під розвалинами, - величезний, справжній винний підвал і винного пійла того просто нераховано-неміряно.

А ще через ніч наші притягнули, а точніше підкотили, невеликий бочонок, а там опинилося пахуче, солодке, темно-червоне, густе вино, і взвод пив, насолоджуючись, відігріваючи стомлені постійною близкістю смерті душі і, розігріваючи від знегод і лютої суворості війни виснажені тіла.

Три дні і три ночі ми без жодного роздратування слухали, як пілікає їхня губна гармошка, а вони спокійно слухали, як ми тихенько співаємо своїх пісень. Напевно, і їх, зігрітих вином, не дратував наш спів. Три дні і три ночі тривало наше хмільне солдатське щастя.

Але, на жаль, на четвертий день повернувся з лазарету наш замполіт, який занедужав. Принесла ж його нелегка. Він відразу все зрозумів і почав так кричати на нашого лейтенанта, що підскакували колоди в бліндажі, і єдине слово, яке ми добре розуміли «трибунал» звучало як вирок нашому, випадково розвеселому фронтовому життю.

У ту саму ніч, після короткого і запеклого бою, в якому, дивним чином, не було жодного вбитого, підвал зусиллями саперів був підірваний, а нам прислали нового лейтенанта.

А ми ще довго невесело підколювали одне одного, поїдаючи суху, холодну шрапнель-перловку з рідкими слідами тушкованого м’яса і запиваючи морквяним чаєм: «Товариші морські піхотинці, якому вину на ранок-сніданок ви віддаєте перевагу – червоному  або білому?»