Гірка   подяка   Езопу    

 

Не згадуй Езопа,

Він світличка стародавньої,

Допотопної Європи!

Бузувір що очолевечів тварин,

Тай віддав їм наш розум без міри,

Та передостороги.

Але, нажаль, 

Він нам вже не допоможе.

Бо бидлізм  і жлобізм сховав свою рожу  в рогожу

І зник у іржі – безпорадної юрбі

Без кінцевої ржі:

Колосок к колоску

Що наводить нудьгу,

Бо неможна знайти той чудовій трави,

Що крім їжі несла мрійний присмак добра..

І тепла,

І імла.

За яким не побачиш,

Як нищать слова,

Блазність страху до дна, 

Як та сутність-дива,

Безпорадного з давні

Болючого зла.

Не від Діви  і Матері

Давній любові,

А від марева далі

І чуда від долі,

І страшного жаху,

Віковічного болю.

Де пристрасть блукає,

А морок гуляє

І думи страждають,  

Що лють притягують,

За обрій крокують,

Де в темряві плачуть

Чужі солов’ї.

Що зробиш,

Що скажеш,

Де сумнів сховаєш,

Без пристрасті,

Жалю,

Духовної волі,

Що може й пристрасть

До солодкій брехні

В очерет затягнути

Та знищити,

Тих,  хто тягне у прірву,

В отруту-траву,

Де дива не ростуть!

Скажіть – пересічний Провидець

Не можу збагнути,

Що корчить останній скопець-перехожий,

Володіє і мозком і суттю тварин,

Що залишив Езоп

За далечам  часів… ?

Припини

 – Непереливки в захваті,

Будуть в Радість стріляти,

Брехати-співати

З такою любов’ю

До ворогів жатись,

Нібито друзями були завжди!

І їх так багато

Вони, як та повінь

Серед люті зими!

Так що до Езопа?

Рабом-полублазнем

Прожив він життя

У Ксанфа якогось!

Царя - не царя?

Не дуже розумного,

Пихатого, злого.   

Той моря не випив –

Байкаря загубив,

Та ім’я дарував,

Назавжди -

До останнього дня…

Всього Людства!

Він мабуть не ребе,

Але у майбутнє гребе і гребе  

Та, скоріше за все 

Ніякої відповідальності вже не несе

За наше майбутнє,

Що стирчить..,

Ні десь там далеко,

А тут, з-за Донця!

Попре мабуть і я,

Як  просте скавченя,

З українській  калюжі,

Миргородського серця,

З книжок про безсмертя

Того порося,

Що соромить багнюкою

Посадовців-прибульців

Зі Сходу – «с Востока»!

Без глузду,

З пихою сумною,

Збожеволівших з літньої стужі,

Чи зимовий нестями і спеки.

Коли півні до ранку не сміли кричати,

І хлопати крилами –

А тільки мовчати!

Диви, яка дурість:

Вкрасти крадене

І намагатись продати його крадіям,

Запросивши ціну вище вартості речі!

А ми отакі, 

Ми вміємо сперечатися

І за останню пляшку сечі!

А це, до речи, 

І було останньою згадкою

Про Помаранчеву Революцію,

Яку де хто вже сплутав зі звичайною

Юнацькою полюцією,

Українського народу,

Безсоромно закатованого,

Та обкраденого

До рваної сорочки,

У книжках про світле минуле

Зовсім іншого народу!

«Світлої пам’яті, світлої пам’яті!» -

Хтось верещав згадуючи Майдан і майданчики,

Ховаючи сором у кишені і карманчики,

А пронирливі хлопчики,

Переписували свої біографії

І у стовпчики перечислили де насправді не сиділи,

Але вже і сидіти хтіли,

Та зубрили -

Де яка в Україні зона

І хто там справжній

Тхірьок, вертухай і муділо

Та як виконувати все, без виключення,

Та без мила.

Ушлі батьки наймали репетиторів,

Саме з тих, хто «в законі»,

Щоб вчили малюків тримати не слово – долоні

І брехати, як шахраї на зоні,

Та депутати в кожної,

Без виключення,

Раді,

Та посадовці на кожній нараді.

В академіях терміново готували підручники

Для масового знання  російської фені,

І історичної брехні без сорому і позору,

Та календарики 

Де свята відзначають без чисельні  людожери і кати.  

     

Зрадники обзивали зрадниками своїх однодумців без мату

І бились до смерті за посаду головного зрадника,

Підлесливо поглядаючи на світлину Верховного Зрадника-гробаря!

Ліберасти обзивали ліберастами ліберастів

І співали панегірики про самих себе!

Впевнено, та чутливо,

Як жаби у своїй батьківщині

У болоті…

Наступила криза довіри до себе!

Побили все, що відбивало справжні обличчя.

Залишили лише криве і обридле!

Духовну труну заколотили цвяхами бездуховності від самого себе,

Величезними і небезпечно гострими, як «табаско» з «текілой»,

Налите у цебро з якого колись поїли  колгоспного бугая,

До того як привести в’ялу корову,

Відігнавши її від величезного, дорослого

Трикольорового,  ненаситного теля.

Світ відмовився бути Всесвітом!

Він зморщився до розміру брудного носовичка

Пособників чужинської віри і сили!

Дивовижні карлики співали про відродження Мага Віри,

Але, десь там  – де куряться Курили,

Тонуть в океані Сахаліни,

Та будують Україну у Сибіру!

Фарисеї посідали навколо пустого стола

І почали робити вигляд, що їдять смачну їжу

І п’ють, щось таке, не дуже смачне,

Але хмільне, як повітря розмови про святе божевілля без міри!

 

Довірливі блукачі ковтали образи,

Як шматочки лайна

І знову блукали,

як оті «пінгвіни в стрімчаках»:

«Де, скажіть, ота потвора, що скиглила –

«Не буде проколу, не голосуйте знову,

Не об’єднуйтесь навколо…!»

«Марення, Марення!

На  продаж  цікаві антикварні Марення!» -

Верещав прибиральник,

Збираючи наші загиблі Мрії, як сміття.

Тугодумців зганяли на зібрання  і збори.

Їх упереджено питали:

«Це не ви тихесенько шепотіли «Да»,

Коли треба було верещати: «Да-да-да,

Тільки з Кремля сочиться справжній світ і зоря!

Тільки там центр Всього і Вся!»

А у той час

12 міліонним, у величезній черзі, регіоналом

Урочисто приймали стародавнього козла…

А похоронна хода вже падала в Оранж-могилу!

Лише старий Езоп не спав

Він вже давно прозрів,

Що треба було байки писати за тварин,

Про пересічних,

Але відверто безглуздих людей,

Як нерозумних тварин!